"Росія завжди насміхалася над Україною", — генерал та ексголова військової контррозвідки

Російська Федерація готувалася до війни з Україною ще з початку розвалу Радянського Союзу.

Що про це знали в українській розвідці та як на загрозу реагували тоді очільники держави Кучма та Ющенко — в інтервʼю Новини.LIVE розповів український військовик та очільник військових розвідувальних відомств на початку 90-х — Олександр Скіпальський.

Ви навчалися у Москві, як до вас ставилися росіяни, зважаючи на те, що росіяни в принципі завжди зверхньо ставилися до українців?

— Відношення у військовому училищі було типовим — цілеспрямована політична направленість щодо виховання глибокого державницького патріотизму. Оця прищеплена любов до своєї батьківщини щодо захисту її інтересів збереглася у мені до сьогодні. Не все було так погано, окрім ідеологічних та комуністичних поглядів.

У лавах курсантського часу не було проявів ворожості до мене як до українця. Там були різні національності, і протистоянь на національній основі не відчувалося. 

Вже пізніше, коли почав працювати у контррозвідці, я почав розуміти фальшиву постановку цього питання. Зіткнувся з цим особисто, і якоюсь мірою це підсилило моє українське стремління.

Це було у 90-х?

— В часи перебудови. Але розуміти все я почав під час роботи оперативним працівником у контррозвідці. Тоді побачив деякі таємні документи і матеріали. Наприклад, щодо питання "Як вдалося подолати український буржуазний націоналізм?" З цієї теми були цілі підручники і томи.

Післявоєнні чекісти раділи, що агентурно їм вдалося глибоко проникнути у середовище керівної ланки ОУН, і друге — успішно залучити фальшиві бойовки. Ці два фактори зіграли ключову роль у перемозі над українською визвольною боротьбою.

Про це я дізнався вже під час навчання у вищій школі КДБ.

Розуміли тоді, що Радянський Союз є ворогом для української держави?

— Розуміючи, скільки зусиль та ресурсів було спрямовано проти незалежності української державності навіть в історичному контексті, дуже важко було повірити, що все це розсиплеться як картковий будинок. 

Але результати цієї боротьби безумовно підточували фундамент, вони жевріли і не зникали протягом всього існування нашої країни як держави. Навіть попри те, що вона була в складі радянської імперії. З боку України це завжди була робота її кращих синів, які й запалювали вогонь до незалежності.

Коли ви почали помічати, що конфлікт, а можливо й війна, невідворотні поміж Росією та Україною?

— За місяць до ГКЧП (фактично розвалу Союзу.  Ред.) була створена спілка офіцерів України. Це викликало шалену тривогу. Крючков (Володимир Крючков, голова КДБ в період 1988-1991 р. — Ред.) розумів, що почала руйнуватися опора Союзу — Збройні Сили. А країна сильна лише тоді, коли має сильну армію та систему безпеки.

Проте ми зробили все, щоби дати українцям і патріотам відчути, що військові підуть за народом. Те ж саме пізніше відбулося за часів Майдану, коли ми виступили і запевнили, що СБУ з народом. 

В часи розвалу Союзу великою помилкою було необ'єднання новообраного президента Кравчука із категорією націонал-демократів. Хоча така спроба була. За достовірними даними Кравчук хотів зробити прем'єром Вячеслава Чорновола. Але частина консервативної Служби безпеки і її керівник зробили все, аби цього не допустити. Інакше це був би латвійський сценарій.

Нам же російсько-українські консервативні сили зробити це не дозволили. Ну а далі був Харківський собор, компрометація Філарета і розрив Української церкви. 

Боротьба за Україну почалася з перших днів нашої незалежності. 

На якому етапі роботи у спецслужбах ви почали розуміти, що Росія готується до війни з Україною?

— Збереглась моя доповідна записка від травня 1992 року тодішньому голові СБУ Євгену Марчуку і міністру оборони Морозову, що рано чи пізно, але війна на Донбасі із Росією буде. 

Як тодішній начальник військової контррозвідки я пропонував створити та розгорнути на Донбасі корпус українських сил. Тобто почати впроваджувати там українську національну ідею. Міністр оборони сприйняв цю пропозицію позитивно і розпочав реалізацію. Але, на жаль, Марчук віднісся до неї дещо по-іншому. І ця справа не знайшла свого розвитку. 

До 1997 року, поки я очолював українську військову розвідку, жодного документа, який би не вказував на реальну загрозу з боку Росії, не виходило із управління контррозвідки.

Уже надалі, коли навколо Кучми зміцніли позиції таких людей, як Табачник і Медведчук, безумовно позиції людей із спілки офіцерів почали зменшуватися.

Тобто у середині 90-х ви бачили, що на Донбасі відбувається щось антиукраїнське?

— Ну, звичайно. Там не було жодних потужних проукраїнських сил. Наприклад, керівник керованої дивізії, яка розміщувалася у тодішньому Артемівську (нинішній Бахмут. — Ред.), був проросійським. Він не хотів, щоб Україна мала власні ЗС. Тому ми намагалися впроваджувати активну наступальну українізацію. 

До того Росія всіляко заявляла, що Донбас наш. Мовляв, рано чи пізно, але він буде наш. Власне, те ж саме вона говорила і щодо Криму. Ці меседжі не випадали із поля зору української розвідки.

Чекісти контактували з вами з цього приводу особисто?

— Я не поділяв їхніх позицій і якоюсь мірою проти мене проводилася спроба компрометації з боку керівництва СБУ. Я не поділяв підписання угоди про двостороннє співробітництво з Росією, про спільне проведення контррозвідувальних операцій.

Я знав, що все це фальш на прикладі її дружби з колишніми соціалістичними республіками. Росіяни обіймалися з ними, але при цьому за спиною тримали гострий ніж. Тому я не довіряв цим красивим, гарним словам, і до 1997 року ми не підписували жодних домовленостей з РФ про співробітництво. 

Пізніше ми отримали цікавий документ, де було підкреслено, що Україна потрібна Росії для вирішення демографічної проблеми, адже це мільйони європейської крові. 

Друге питання — потужний вплив церкви Московського патріархату на українське суспільство. При мені ми не підписували жодних договорів з РФ з боку позиції військової розвідки.

Вже у подальшому, при впливі Медчедчука на Кучму, певні угоди з Росією все ж були укладені.

Ви розуміли, що відмова від ядерної зброї і підписання Будапештського меморандуму — це помилка?

— В той час я був начальником української контррозвідки і підготував документ, у тому числі і на президента Кравчука. Його мав підписати Євген Марчук, як голова Служби безпеки.

Документ стосувався недоцільності вивезення тактичної ядерної зброї. Ми могли її утримувати. Власне, цей документ загальмував її вивезення на 2 тижні. Але вона таки поїхала.

Через якийсь час я отримав достовірні дані про те, як Росія насміхалася над Україною. Мовляв, ми залишили їм залізяки, а все цінне забрали. Кучма пізніше офіційно заявляв, що президент Франції попереджував його не підписувати Будапештський меморандум, бо "нас обманюють". 

Як росіянам вдалося обманювати всіх, у тому числі й американців?

— Для історії скажу, що ініціатором позбавлення України ядерної зброї виступала саме Росія. Вже тоді вона залякувала американців, що українці не утримають, що вони не вміють користуватися, що ми не даємо гарантій, що ракети не полетять… Ось такими методами вони й підштовхнули США зайняти активну позицію щодо позбавлення України тактичної ядерної зброї. 

На той час у нас було дуже мало людей, які відчували загрозу з боку Росії. Більшість все-таки вірила у якесь міфічне братство. Знаю, що СБУ до 1994 року розглядала західні країни ворожими до нас, користуючись класифікацією Радянського Союзу. А Росія при цьому вважалася надійним партнером.

Після приходу Путіна до влади, війни в Чечні, операції на Тузлі (кризовий момент в українсько-російських відносинах, спричинений будівництвом РФ дамби в Керченській протоці до острова Тузла у 2003 році. — Ред.), потроху в Україні до декого почало доходити, що Росія нам не друг.

Відчувалося, що Москва готується до війни з Україною?

— Ще у 1992 році я написав, що буде війна. Коли почалася війна у Чечні, я писав доповідні Кучмі і т.д., що після перемоги над Чечнею буде Крим. 

І дійсно, політика України була у притисканні кримських татар, а донським козакам дозволяли поселятися і поводитися спокійно в Криму. Коли почалася Тузла, стало зрозуміло, що це не просто перевірка. А коли мене призначили керувати Службою Безпеки на Донеччині, я побачив, що Росія готує кадри майбутніх активістів у підмосковних таборах. 

Я завів кримінальну справу, яку треба було зареєструвати через центральний апарат. Головою СБУ тоді був Наливайченко, і щоби не загострювати ситуацію із Росією щодо цього питання… Думали, що воно розійдеться, спуститься на гальма. Зрештою через пів року мені запропонували залишити Донеччину.

За цей час я повністю зрозумів, що Росія готується до захоплення Донбасу. Я декілька разів намагався зустрітися з Ющенком, робив спроби через Балогу.

Зателефонував йому о 8-й ранку щодо якогось інциденту, на що Балога заявив: "Чому ви мене турбуєте? Я вам родич чи що?" Ось таке відношення керівництва держави було до інформації державного значення. Ми просто приречені були опинитися у такій ситуації, в якій опинилися. 

Керівництво країни не дооцінювало загрози. 

Чому?

— Частково боялися, частково були зацікавлені… Не вистачало твердості духу. Росія озброювала армію сучасними зразками, а Україна при цьому розпродувала все через тіньові схеми. На цьому збагачувався дехто у верхівці і серед тих, хто мав би контролювати увесь процес. Жоден патрон, я вже не кажу про танки і ракети, без контролю з боку СБУ з України не був би проданий.

Офіцерський корпус деморалізували, пайки і одяг відібрали, особовий склад скорочували, загрозу не дооцінювали, боєготовність не підвищували, а лише руйнували. Ось такий процес продовжувався до 2014 року. 

Ним керували росіяни?

— Так. Російські спецслужби дуже успішно працювали в Україні і не мали тут жодної активної протидії. Згадайте міністра оборони Лєбєдєва, про якого знали і всі спецслужби, і вся Україна. Бувши капітаном-фінансистом у військовій частині, він відмовився прийняти присягу.

"Укроборонпромом" керував Саламантін, представник спецслужби Росії. Перше, що він зробив на своїй роботі, — записав на флешку операції щодо торгівлі зброєю. Мав кабінет у Москві, куди на доповіді до нього приїжджало керівництво "Укроборонпрому".

Тобто Росія ще у 2000-х створила нахабний план завоювання України?

— Так. Тому Путін і думав, що тут його чекатиме оркестр. І справді багато людей в Україні готувалися до такого. Проте з боку Путіна не все було прораховано. За весь час незалежності виросло нове покоління, яке спершу підняло зброю у 2014-му, а далі у 2022-му.

Саме вони вже й не уявляли, як це жити в іншій державі. Так і мало б бути, бо це закон життя. Тому росіяни мають зрозуміти, що Україна до останнього буде боротися за свою незалежність і переможе.

Яким ви бачите закінчення війни?

— Я не маю повного уявлення про стан справ на фронті, але з точки зору свого досвіду поділяю позицію малих кроків. Бо, наприклад, той же Жуков визнав, що при штурмі Берліну він поклав 30 тисяч радянських солдатів, бо бачив Берлін у бінокль. Але не провів розвідку і не знав, що нарветься на другу лінію оборони. 

Тому наше військово-політичне керівництво робить все правильно, помаленьку. Мусимо берегти своїх солдатів, бо кожне збережене життя — це потенціал. А час на нашому боці.